Вперше у 1751 р. згадують про дерев’яну церкву св. Миколи Чудотворця з вежею та з двома дзвонами у с. Золотарьово. Вона була розташована на Горблянському пагорбі, на місці старого цвинтаря. Наступна згадка про цю дерев’яну церкву в доброму стані датується 1801 р. У зв'язку із тим, що чисельність населення стрімко зростала, а місця у церкві св. Миколая було обмаль, місцеві жителі вирішили збудувати нову, кам’яну церкву. Дерев’яну церкву св. Миколи розібрали і подарували у 1865 р. до Боронявського монастиря, а дзвінницю продали селянину Довганичу на хату (Фото деревяної церкви св. Миколи Чудотворця відсутні).

    Камінь для будівництва возили з Копашнева, Заньовки коло Кричева та Чумалівського хутора, а дерево із Діброви. Цеглу випалювали в селі хустські цигани. Будівництво тривало два роки і щодня на церкві працювало до 60 людей. Гроші для спорудження отримували з податків на сіль, що вивозили до Солнока та Сеґеду. Коли гроші закінчилися, звернулися до імператора Франца Йосифа І по допомогу й отримали 1500 срібних.

    В церкві у вівтарі є три записи стосовно історії храму. Найдавніший повідомляє, що:

    “Сей дом Божий созданный 1865 и окрашеный 1875 года под руководствомъ превеленішаго г. Антонія Илляшевича пароха мистного – куратором Михаиломъ Турокъ и прочими благодітелями золотарюськими на вичность и славу Божію”.

    Друга табличка розповідає про малювання інтер’єру в 1971 р., коли священиком був Віктор Січ, кураторами Михайло Довганич, Антон Слава та Василь Слава, а малюваня виконали Дмитро Мешко з Мукачева з донькою Сонею Дринко, зятем Володимиром Дринком та сином Євгеном.

    Третій напис повідомляє про зовнішній ремонт у 1981 р. за священика П. М. Симканича, кураторів М. І. Довганича, А. П. Довганича, Михайла Станка. Хрест для вежі виготовив і встановив Іван Довганич.

    Коли везли перший камінь, то дорогою в переднього воза зламалась вісь. І люди подумавши та обміркувавши, вирішили будувати церкву саме на тому місці, де зупинились, бо як казали: сам Господь показав те місце на якому необхідно будувати церкву Стару церкву не зруйнували, вона знаходилась там і до цих пір (каплиця).

    Коли дерев’яну церкву подарували до Боронявського монастиря, то престол (пристул) залишився неприкритий. Тоді золотарівчани звернулися до односельців, які робили в Америці, щоб ті вислали гроші для будівництва каплиці, аби прикрити престол, гроші вислали, і золотарівчани почали будувати каплицю на місці старої дерев’яної церкви. Дерев’яну двоярусну дзвіницю, очевидно, спорудили після Першої світової війни, але тепер вона оббита новими дошками і пофарбована набіло. 

    Біля церкви бетонний хрест, поставлений Іваном Бабичем у 1905 р.

    За кошти, які залишились, було виготовлено та встановлено на перехрестях села п’ять хрестів із тесаного каменю (за бажанням заробітчан), які стоять і по сьогодні. Хрести, привезені в село волами, всі однакової роботи одного майстра. Вилиті вони у 1832 році, а поставлені десь у 1863-65 роках (точна дата стерта - хрести реставрували, малювали ті люди, на помістях яких вони опинилися). Хрест - суцільний камінь.

    Перший хрест дерев’яний - перший пам’ятник у селі. Він був поставлений у центрі села на роздоріжжі, встановив його Михайло Слава (Кучиря). А коли він звалився, то у 1911 р., Слава Іван Михайлович (Кучиря) на гроші, вислані з Америки ситами, поставив новий мармуровий хрест як пам’ять про батька. У 1986 році його було вивезено із центра села на нове кладовище. У 1995 році було встановлено новий, третій хрест, який і тепер стоїть у центрі села.

    1948 р., комуністами СРСР, в селі була заборонена греко-католицька віра, св'ященника Миколу Ляховича забрали працівники НКВС. Довгий час у селі св'ященника не було, богослужіння проводили дяки: Рачкун, Слава Петро (Мелликув), Ковач (Михалка), тому вони і служили, вінчали та хоронили.

    1955 р. змушені були брати православного св'ященника московського патріархату, бо інакше із церкви хотіли зробити склад. Св'ященниками у ті часи були: Нестор, Василь Ігнат, Січ, Петро Симканич та Вурста.

    1971 р., за одне літо, було відремонтовано та перемальовано церкву, зробили іконостас, відремонтували верх церкви (торунь), переробили дзвінницю, побудували нову фару (стара, зведена 1863 р, стоїть і по сьогодні), викопали колодязь, в урочищі Часте зробили та осв'ятили нове кладовище у 1980, відремонтували каплиці.

    1991 р., після падіння режиму комуністів, у селі почалася боротьба за повернення греко-католицької віри та своєї церкви, яку у 1955 році забрали попи московсько патріархату. З жовтня 1991 року було прийнято рішення про почергове богослужіння.

    6 квітня 1995 року суд постановив повернути фару, церкву та все її майно повернути греко-католицькій громаді. 15 квітня 1995 року закрили церкву.

    30 квітня 1995 року було осв'ячене місце для будівництва православної церкви. Будівництво велося 2 роки зводив її Іван Сливка (Дідух) із своєю бригадою. Кожен двір здавав по 100 доларів, все робили своїми силами і пергово працювали на будівництві. 12 липня 1997 року нова православна церква була посв'ячена на Петра і Павла, тому ця нова церква і носить ім'я цих св'ятих. 

    12 липня 1997 року стара церква була повністю у власності греко-католицької громади, громада нараховує більше 500 дворів. Із 1994 по 2012 рік тут служив свя'щенник Йосип Бундзяк. 

    За останні роки до церкви заведено газ, поміняно вікна на пластикові, викладено двір бруківкою, приведено прилеглу територію в порядок та побудовано пам'ятник богородиці у підніжжі церкви.

    Щороку, у селі проводяться храмові свята: у греко-католицькій церкві - на Івана Хрестителя (20 січня), а у православній - Петра і Павла (12 липня).