Гайдур Наталія Дмитрівна
Про неї: «Видатна людина - це результат таланту, працелюбності та наполегливості!»
Хотів би представити нашому читачеві одну талановиту вчительку, працелюбного громадського діяча та просто хорошу людину.
Гайдур Наталія Дмитрівна, 10 липня 1953 року народження, вчителька української мови та літератури Золотарівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів. Вчителька, яка має талант від Бога, бо багато учнів у світ із невичерпним багажем знань підготувала! Їй кожний громадянин нашого села повинен велике спасибі сказати, і є за що:
- 1985 р. у Золотарівській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. Наталія Дмитрівна організувала та підтримує у належному стані роботу Шкільного краєзнавчого музею;
- завдяки її важкій праці відновлено могили та встановлено меморіальні надгробки на могилах Антонія Ілляшевича і сім'ї Злоцьких, колишніх священнослужителів нашого села;
- 2011 р. у видавництві «Ґражда» побачила світ книжка «Історія села Золотарьово», яка вийшла в друк з під її пера;
- 2014 р., завдячуючи її діям, учні, вчителі школи та жителі Золотарьова зібрали й відправили в зону АТО допомогу для військовослужбовців та населення, яке постраждало від військових дій на Донбасі. Також зібрали кошти на купівлю прибору нічного бачення (тепловізора);
- 2014 р. Владика Мілан Шашик поблагословив Наталію Дмитрівну на почесну місію, вести архівні записи історії нашого Храму Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана;
- 2015 р., вийшла в тираж книга-нарисів про історію греко-католицької церкви Івана Хрестителя у с. Золотарьово "Храм наших душ".
Тож шановна Наталія Дмитрівна, від щирого серця дякуємо Вам за сумлінну працю, наполегливість та високі досягнення. Щиро бажаємо витримки, оптимізму і невичерпної наснаги у праці. Нехай кожна започаткована Вами справа буде вдалою і успішною. Щастя, здоров'я, миру і злагоди Вам і Вашій родині!
Василь Турок
Етнографічний колектив із Золотарева є лауреатом ХІІІ Всеукраїнського фестивалю «Червона рута» - 2013
26–29 вересня у Києві проходив фінал ХІІІ Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута» – найбільшого і найпрестижнішого в Україні.
На цьому фестивалі виросло вже ціле покоління молоді – від першої «Червоної рути» спливло 23 роки. Серед його поважних і численних співзасновників провідна роль належить Міністерству культури України, яке разом із дирекцією фестивалю є й організатором цього свята сучасної української молодіжної музики.
За час свого існування «Червона рута» відкрила чимало юних талантів, чиї імена нині добре відомі в Україні та за її межами: Руслана, Ірина Білик, Олександр Пономарьов, Ані Лорак, гурти «ВВ», «Гайдамаки», «Танок на майдані Конго» й багато інших.
Підготовка до фіналу «Червоної рути-2013» розпочалась у 2012-му. Тоді було проведено 27 регіональних відбірних конкурсів у всіх обласних центрах країни, АР Крим, містах Севастополі та Києві.
У фестивалі взяло участь рекордна кількість фіналістів - більше 900 молодих виконавців (181 соліст і групи) з усіх областей України та АР Крим - переможців відбіркових конкурсів, що пройшли по всій країні протягом 2012 року.
Народний обрядово-фольклорний колектив Будинку культури с. Золотарево Хустського району визнали одним з кращих в Україні. Зокрема, колектив став лауреатм ІІ-ї премії у жанрі українського автентичного фольклору Всеукраїнського фестивалю «Червона рута» - 2013.
Крім того, музики с. Золотарево Хустського району Закарпатської області, також стали переможцями у напрямку – гуртова інструментальна музика, зазначеного фестивалю.
Василь Турок
Twinning асоціація: Ньюпорт Шотландія – Золотарево Україна!
Вселенська Група була сформована в 1998 році, (перейменована в 2009 році), раніше називалась Ньюпорт-он-Тей, зараз вона називається Ньюпорт і Золотарево Twinning Асоціація!
Члени Церкви Шотландії, Католицької церкви і Єпископальної церкви зібралися разом, щоб відсвяткувати майбутнє тисячоліття. Вони вирішили запросити групу дітей і дорослих з країн Східної Європи для двотижневої відпустки у Ньюпорті (Шотландія). Новостворену групу, доручили сформувати Кіннеру Бакстер, який консультувався з резидентом у Ньюпорті, покійний пан Алек Рейд, який зробив багато поїздок в колишньому Радянському Союзі та з Девідом Андерсоном (лектор в Університеті Данді, зараз на пенсії). Вони повинні були вибрати країну, регіон та населений пункт, для того щоб сформувати цю грубу, і саме на наше село, с. Золотарево їм вказала сама доля…
Анна Пацкан, вчителька англійської мови в с. Золотарево шукала зв’язки зі школами на Заході, з якими слід вести листування. Вона проконсультувалась про це листування з своєю двоюрідною сестрою, Світланою Слава, яка працювала в університеті Ужгорода (Україна) і в якої вже були контакти з Девідом Андерсоном – викладачем в Університеті Данді.
Представники церкви та жителі Ньюпорта зібрали величезну суму грошей для фінансування поїздки. Д-р Джим McKellican відвідував Золотарево у два рази для того, щоб полегшити шлях для передбачуваного візиту до Ньюпорт групи молодих людей.
Громада м. Ньюпорт розподілила групу по 2 людини, вони повинні були проживати в Шотландських сім’ях, бачити їхні традиції, культуру, відвідати визначні місця, а також мати можливість продемонструвати свою хоробрість та відвагу! В липні 2000 року, група із 24 молодих людей та їх вчителів приїхали до м. Ньюпорт. 
Згадує Василь Турок: один із учасників першої поїздки до м. Ньюпорт. «Ми, діти з с. Золотарево, як та сарана, нам було все цікаво, ми хотіли все побачити, відчути, до всього доторкнутися…! Пригадую в аеропортові столиці Угорщини, де у нас була пересадка на літак до Лондона і де ми повинні були чекати на літак 6 годин, ми “розбрелись” по всьому приміщенні: катались у ліфті; бігали по ескалаторові - проти руху; возились на машинах, що перевозять багаж та навіть на машинах, що мили підлогу; і навіть проникли в підвальне приміщення де був паркінг. Майже до кожного з нас було представлено охорону для того щоб ми не заблукали (пізніше я зрозумів, що охорона була перш за все для того щоб ми щось не накоїли) – для нас це все було нове і дуже, дуже цікаве!!!»
З Лондона до Ньюпорта ми також летіли літаком, до речі, майже всі на той час в перше в житті летіли і майже всі тримали в руках пакети для …, ну ви самі повинні здогадатись для чого ці пакети! Коли літак попадав в повітряні ями, літаком то підкидувало то він знову падав, ми всі згадували молитви і врешті решт знову розпочинали жартувати…
В Единбурзі нас зустрів автобус, яким ми повинні були дістатись до м. Ньюпорт, однак в автобусі майже всі вже спали бо були виснажені дорогою та емоціями, які просто виривалися із кожного учасника поїздки.
Ми всі мали з собою сувеніри, подарунки, а також щиру посмішку, яка була на наших устах навіть в ночі коли ми спали. Інколи виникали навіть дивні обставини коли нас питали, “що сталось, чому ми весь час посміхаємось, чи то з кого ми весь час посміхаємось, однак ми не могли цього пояснити і не тому, що не знали як це пояснити англійською мовою, а тому, що ми самі не знали причину нашого сміху!!!”
Нам відразу видали “одноразові” фотоапарати для того щоб ми мали змогу робити собі фотографії на згадку Також нам давали, так звані добові, гроші на власні витрати по 5 фунтів на день, а на вихідні по 10 фунтів (українською гривнею це 55 та 110 грн.). Мали три разове харчування і ні в чому собі не відмовляли.
Одного разу нам запропонували трохи випити, і дали нам пляшку віскі, мол беріть наливайте. На столі були великі рюмки і я налив повні, щоб нікого не образити. В Девіда відразу з’явилась посмішка на устах, я не зрозумів! Він розпочав нам розповідати як в них випивають! Бере такий же великий келих, кладе туди лід заливає туди віскі, грам 20, і розпочинає тим насолоджуватись. Поки він цю всю процедуру робив, нам показував та розказував як це повинно бути ми тим часом з Василем собі уже хильну свої повні келихи і коли він це побачив то довго мовчав, чекав, що з нами буде! Однак, коли пройшла дещиця часу і ми були живі здорові то Девід сказав “з українцями я б випивати не сів, мені б здоров’я не дозволило”…
Щодня ми відвідували визначні місця та різні атракціони, все більше і більше захоплюючись їхньою культурою – згадували фільм хоробре серце з Мелом Гібсоном у головній ролі, де основою ідеології всіх шотландців була і буде свобода! 
Наші дівчата вчили їхніх жінок готувати наші колоритні Українські страви: борщ, голубці, вареники, котлети, тощо… Хлопці в той час змагались у футбол з їхніми хлопцями, правда ми програли з рахунком 4 – 2 але залишились задоволеними від самої гри і в кінці матчу обмінялись футболками, майже як в реальному футбольному матчі!
Ми мали можливість відвідати виставку де проходили різні навчання:
Росоха Олеся мала змогу на комп’ютері здійснити свою першу в житті операцію і не знаю чи вижив би на той час її пацієнт однак на сьогоднішній день вона є кваліфікованим лікарем Доречі, вона дуже гарно виконала національний вірш Шотландії “my heart in the highland”.
Турок Василь, за власним бажанням, був прив’язаний до колеса на якому тренирують пілотів та космонавтів перебувати в просторі і на якому відвідувачам максимальна дозволена швидкість 50 – 80 обертів у хвилину. Але з доброї волі друзів, йому встановили максимальну швидкість 200 обертів в хв., на якій він протримався майже 3 хв. Був сфотографований місцевим журналістом та в одній з газет вийшла стаття під назвою “Сила, винахідливість та міць українських дітей”. Сам ж Василь, десь хвилин 15, приходив у нормальний ритм але все рівно втримався і не вирвав як це робили більшість з тих хто перевищував максимально дозволену швидкість обертів.
Пригара Василь демонстрував хорошу швидкість на біговій доріжці, під овації людей, які вже збирались дивитись на встановлення ним «майже рекорду» та був похвалений самим мером м. Данді!
Довганич Антон – продемонстрував хорошу гру у гольф та отримав комплект ключок та шариків для цієї гри!
Міша Михалка всіх вразив своїм гарним співом у церкві, де ми відвідали службу, провівши службу помічником у тамтешнього священика і так всіх вразив, що у декого з місцевих аж сльози на очі навертались. Зараз Михайло є священиком!
Всі ми гарно танцювали та співали, демонструючи при цьому нашу культуру та наші традиції, за що також були удостоєні статті на першій сторінці у місцевій газеті та різного роду нагород…
До цих пір у сім’ях в яких ми проживали залишились не тільки приємні спогади про нашу поїздку але і речі та сувеніри які ми їм дарували. Наприклад, брати Тяско Олександр та Володимир залишили своє футбольне взуття і це взуття в сім’ї у якій вони проживали лежить в сімейному куточку біля фотографій, а гривня якою обмінявся Василь Богач та Девід Макліан заламінована та висить на стіні біля сімейної фотографії. Наші сувеніри, є візитною карткою у сім’ях в яких ми проживали і вони з гордістю розповідають про ті часи, коли прості Золотарівські діти відвідали Шотландію і про ті миті з нашого життя, які назавжди залишаться у наших спогадах.
Ми всі повернулися сповнені вражень і емоцій, загружені дорогими подарунками, сувенірами та фотографіями на згадку!
До цих пір, багато хто підтримує зв'язок із тими людьми в яких ми проживали, ми вітаємо один одного зі святами та розповідаємо про приємні миті з нашого життя…
Хотіло б ся і надалі тісно співпрацювати у рамках цієї Асоціації та підтримувати хороші відносини з громадою м. Ньюпорт. Сподіваємось на те, що в подальшому, більше представників будуть відвідувати як нашу так і їхню країну. Ми віримо в те, що зв’язки між двома громадами будуть тільки розвиватися. 
Велике спасибі організаторам цієї Асоціації, як зі сторони України так і Шотландії!
А в іншому, як кажуть, все решта вже історія!
https://www.nazta.co.uk/index.html - офіційний сайт Асоціації!
Василь Турок
Антоній Ілляшевич – мудрий ідеолог та людина з великої літери
В історії Золотарева є багато імен, які зв’язані з успішним розвитком села. Особливе місце у цьому переліку займає священик Антоній Ілляшевич. Багато добрих справ , що були започатковані у селі в минулому, пов’язані з його самовідданою і безкорисливою діяльністю. Антоній Ілляшевич (22.10.1818 — 27.09.1895) служив вірою і правдою громаді довгих 52 роки, будучи сільським священиком.
Саме за його ініціативи була збудована кам’яна мурована церква
(1867 р.), каплиця. У 1863 році побудована мурована фара, яка ще і по нині стоїть. У 1858 р. створено фонд для греко-католицької школи, а згодом відкрито школу з дипломованим дяком-учителем. Багато сил і старань доклав священик і для розширення площ садів, якими славиться Золотарево сьогодні.
За гроші, виручені із продажу дубів з урочищ Поруб та Дуброва, за його старанням були куплені полонини над Колочавою: Дарвайка, Ружа і Заподрина, на яких і сьогодні випасають золотарівчани своїх овець.
Коли хотіли пани засипати соляні (ропляні) колодязі у Шандрові (Олександрівці), саме священик добув декрет-привілей для жителів (селян) Мараморощини, за яким вони могли користуватися ропою.
Уже біля 20 років учні школи під керівництвом вчительки Гайдур Наталії доглядають та упорядковують могилу Антонія Ілляшевича, яку віднайшли у заростях акації та ожини на старому кладовищі.
Нещодавно, завдяки спонсорській допомозі, було встановлено та освячено новий мармуровий пам’ятник священику Антонію Ілляшевичу, який виготовив драгівський майстер Іван Худа.
Народ, який не пам’ятає і не цінує своєї історії, минулого, не має майбутнього. На щастя, золотарівчани знають свою історію і пам’ятають своїх видатних земляків.
Золотарьово - Василь Довгович!
Золотарьово — батьківщина першого закарпатського академіка Василя Довговича
Народився у селі Золотарьово Хустського району у березні 1783 р. (точного дня народження досі не встановлено) у родині селянина.
Середню освіту здобував у місті Великий Варадин в Угорщині. Тут він займався репетиторством, а його ученицею стала донька покійного головного нотаріуса міста Агнеш Візер. З її допомогою талановитий студент опанував угорську мову і присвятив Агнеш цілу низку ліричних поезій. Але кохання поета було безнадійним і у його творчості невипадково вриваються філософські нотки. Поряд з віршами угорською мовою він продовжував писати і латинською і тут вперше створив вірш «Союз любве» українською народною мовою.
Вищу теологічну освіту В. Довгович здобував у місті Трнава в Словаччині (два класи філософії), а завершив її в Ужгородській духовній семінарії.
У Тернаві поет активно творив вірші латинською мовою, захоплювався філософією. Спеціально вивчив німецьку мову, щоб в оригіналі читати філософські праці Канта. Після 14-річної мавдрівки по світу він повернувся в Ужгород, де після закінчення семінарії одружився з Ганною Ляхович і став на шлях священика. З 1811 до 1824 року жив в о. Довге на Іршавщині і тут прибрав собі псевдонім — Довгович. З 1824 до 1828 працював в селі Великі Лучки на Мукачівщині, а з 1828 до 1844 — у самому Мукачеві.
1831 р. став першим серед вчених краю членом-кореспондентом новоствореної Угорської Академії наук за наукові праці з історії, етнографії та теології. 1832 упорядкував свої поезії у збірник під назвою «Поеми Василя Довговича», у якому вміщено 19 віршів українською, 41 — угорською і 131 — латинською мовами. У Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику (Словаччина) у 1982 р. вперше надрукована ця рукописна збірка поезій В. Довговича. Але і досі не перекладені українською мовою всі його твори як поетичні, так і наукові. Довгович є зачинателем латинської поезії на Закарпатті.
Помер у Хусті 14 грудня 1849 р. і похований на Замковій горі.
Василь Турок
Співробітництво
Золотарьово товаришує з Шотландським Ньюпортом
У 1997-му році кандидат економічних наук, доцент економічного факультету УжНУ Світлана Слава започаткувала дружбу між громадою жителів міста Ньюпорт (Шотландія) та Золотарівською ЗОШ І-ІІІ ступенів. Як в Шотландії, у закарпатській школі був створений оргкомітет начолі з учителем англійської мови Ганною Пацкан, який і зараз безпосередньо керує його роботою.
В 1998-му році в школу із Шотландії приїхав журналіст, викладач Девід Андерсон. Він ознайомився із Золотаревом, школою, багатьма сім’ями, побутом і проблемами жителів села та школи. Шотландський оргкомітет після цього звернувся до релігійних громад м. Ньюпорт з проханням зібрати кошти для того, щоб якимось чином допомогти дітям, які навчаються в школі. Через певний час шотландською стороною було запропоновано за їхній рахунок прийняти в свої сім’ї на 2 тижні 19 учнів школи та 5 вчителів у канікулярний час. В школі було проведено рейтингове голосування всіх вчителів школи щодо обрання конкретних учнів для участі в поїздці.
В цей час в школі перебував представник шотландського оргкомітету Джім Маккелікан.Шотландець доклав максимальних зусиль, аби вибір дітей для поїздки був абсолютно чесний і відкритий. В результаті, 19 учнів та 5 учителів англійської мови за рахунок шотландської сторони відвідали м. Ньюпорт і були розміщені в місцевих сім’ях.
Дуже багато екскурсій, вечорів відпочинку, прогулянок і просто спілкування із своїми однолітками залишили в українських дітей найкращі враження від цієї поїздки. Вони відвідали аквапарк, центр дитячих технічних досягнень, музей риболовства, старовинний замок в Сент Ендрюсі та музей в Единбурзі, Гайлендські ігри. Один день було присвячено ознайомленню з життям команди знаменитого корабля "Дискавері" у м. Данді. Дітям з України було цікаво вивчити побут та сімейні традиції шотландських сімей, взаємовідносини батьків і дітей, особливості харчування шотландців, зокрема скуштувади традиційну шотландську вівсянку. закарпатські вчителі відвідали англійську школу, ознайомилися із методами роботи шотландських колег.
На запрошення золотарівського оргкомітету с. Золотарева приїхала група підлітків та дорослих з міста Ньюпорт в кількості 15 чоловік. Всі вони були розміщені в сім’ях золотарівчан. В школі для них було організовано вечір дружби, перед ними виступали фольклорні колективи села, школи. На цьому вечорі були присутні жителі села Золотарево, яким було цікаво бачити національні костюми та атрибутику шотландців, потанцювати з ними.
Закінчився вечір вживанням традиційної шотландської їжі. Протягом тижня кожна із Золотарівських сімей організовувала відпочинок своїм гостям, крім того було проведено колективні екскурсії на Синевирське озеро, до Мукачівського та Ужгородського замків, на Говерлу. Делегація подарувала школі перший комп’ютер, електропіаніно, багато навчальної та художньої літератури, програвач, срібну чашу «Символ дружби», шотландський прапор. З того часу майже щороку учні золотарівської школи їздять на мовні курси м. Ньюпорт до своїх друзів за рахунок шотландської сторони.
У відповідь селі Золотарево побували 2-а офіційні представники від комітету Моріон Гередіа та Тім Бретт. Було складено план майбутньої діяльності шотландського та золотарівського оргкомітетів. Ним передбачено продовжувати обмінюватись делегаціями, вивчати культуру та традиції обох народів, організовувати сільський туризм та приймати волонтерів з метою вдосконалення знань з англійської мови.
Новий рекорд України
Яблучний пиріг на чверть тони виготовили саме в сeлі Золотарьові
9 жовтня 2011 року в селі Золотарьово Хутського району Закарпаття був встановлений новий рекорд України в категорії ” Кондитерські вироби” – найбільший яблучний пиріг України.
Зафіксовано наступний результат: довжина – 12.70 м., ширина – 0.58 м., вага – 246.5 кг. Результат був зафіксований під час екотурфеста “Золотарівське яблуко”.
Книга - Історія села Золотарьово
У 1937 році учитель Омелян Белінський розпочав написання історії Золотарьова. Після нього багато людей бралося за цю справу, але, на жаль, так і не подужали її. І от, знову-таки – вчителька української мови та літератури Наталія Гайдур довела діло до логічного завершення й у видавництві «Ґражда» побачила світ книжечка «Історія села Золотарьово».
Перша історична згадка, за даними Омеляна Белінського, датована 1616 роком: “...Од часу Стефана Бетлена (1616) села Нижнє Селище, Нанково, Крайниково, Золотарьово і Копашнево були обов'язані для замку даремно дерево возити (замок у Хусті)”.
Однак, видатний закарпатський мовознавець Кирило Галас зазначав, що Золотарьово відоме з кінця XІV ст. Він наводив також довідку з праці Олексія Петрова: “Назву, за переказом, дано за якимсь Золотим джерелом — "Zolota kernіса”. Хати дуже розкидані по верхах, а рілля — навколо хат. Усього тут 1120 жителів, із них 31 єврей. З усього цього дані про склад населення та навколишню природу, безперечно, заслуговують довір’я. Із середини XIX ст. в Золотарьові 1364 уніати, 41 єврей, 1 католик. У 1888 р. – 289 хат, 1406 жителів-українців. На початок ХХ ст. – 481 хата, 2008 жителів — 1918 українців, 90 євреїв.
Щодо назви села побутує кілька легенд. За одною з них, перші золотарівці були добрими майстрами, робили з бляхи різний посуд, тесали берда для ткання (це ремесло частково залишилось у селі і до цього часу). Бердарями були Степан Ковач (Линга) і Христина Довганич (Верьхова). Також виконували столярські та ковальські роботи, за що їх і називали “золотарями”, що значить – мали “золоті руки”.
Найпоширенішими прізвищами є: Бабич, Довганич, Ковач, Слава, Турок. Доречно згадати, що в Золотарьові народився видатний поет і вчений Василь Довгович. Із Золотарьовом пов’язане життя й діяльність Теодозія Злоцького (1846-1926), 165-річчя якого щойно на презентації книги й було вшановано.
З давніх-давен Золотарьово славиться талановитими і завзятими людьми. Яких тільки професій вони не опанували. Пишаються золотарівчани своїми видатними земляками, серед яких: Слава Михайло Іванович (1923-2010) – перший водій Закарпаття, маляр та штукатур; Олександр Іванович Сливка (1909-2008) – прозаїк, драматург, актор Хустського народного театру, вчитель-історик; Іван Юрійович Бабич (1938-2010) – доктор фізико-математичних наук, професор, фахівець у галузі механіки; Степан Юрійович Бабич – доктор технічних наук, професор, фахівець у галузі механіки; Світлана Степанівна Слава – кандидат економічних наук, професор кафедри економіки, менеджменту та маркетингу УжНУ, заступник директора (за сумісництвом) Закарпатського регіонального центру соціально-економічних та гуманітарних досліджень НАН України; Ганна Іванівна Сливка (Пилищак) – кандидат математичних наук, доцент кафедри теорії імовірностей математичного аналізу; Олександр Миколайович Бокотей – кандидат біологічних наук; Михайло Іванович Довганич (1950-2009) – кандидат математичних наук; Мар’яна Василівна Мальчік (Ковач), член-кореспондент Академії економічних наук України; Вікторія Степанівна Чопей (Ковач), кандидат соціологічних наук; Василь Іванович (Штаба) Деяк, майстер спорту СРСР з важкої атлетики, відмінник освіти України; Михайло Михайлович Деяк – художник; Іван Михайлович Голяк (1946-1993) – композитор і т. д.
Народний обранець
Пацкан Валерій Васильович, народився 21 квітня 1975 р. в с. Золотарьово, Хустського району.
В 1999 році закінчив юридичний факультет Ужгородського Державного університету за спеціальністю “Правознавство”. В 2005 році закінчив економічний факультет Закарпатського інституту ім. А. Волошина Міжрегіональної академії управління персоналом за спеціальністю “Банківська справа”.
З червня 1995 по жовтень 1996 р. проходив строкову військову службу в лавах Збройних сил України.
Свою трудову діяльність розпочав після закінчення Ужгородського Державного університету на посаді головного спеціаліста юридичного відділу Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (1999-2000 р.).
З січня 2000 року по січень 2001 року обіймав посаду юрисконсульта у Перечинському лісокомбінаті. З січня 2001 року по серпень 2002 року працював заступником завідуючого кафедри правознавства Закарпатського інституту ім. А. Волошина Міжрегіональної академії управління персоналом.
2002-2004 р. − заступник директора Ужгородської філії ВАТ “Приват Банку”. З серпня 2004 року по січень 2008 року обіймав посаду директора філії “Закарпатська дирекція” АТ “Індустріально-Експортний Банк”.
З початку 2008 року і по теперішній час − генеральний директор ТОВ “Карат Мотор”.
Одружений. Захоплюється гірським лижами, подорожами.
Політичну діяльність розпочав 2001 року на посаді голови виконавчого комітету Політичної партії “Реформи і Порядок”. Помічник-консультант народного депутата на громадських засадах.
З грудня 2010 року − член партії УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка та голова Закарпатської обласної організації Політичної партії “ УДАР”.
На парламентських виборах 2012 р. був обраний народним депутатом України від партії “УДАР” під № 19 у виборчому списку.
Голова Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.
Золотарівська Феркованя - найкраще яблуко в світі!
Будинки цього знаменитого села на Хустщині облаштовано під яблуневий промисел. Тому молоді сім’ї вже знають — у проект майбутнього дому обов’язково необхідно закласти великий підвал – виключно для яблук. Щороку, в таких золотарівських підземеллях зберігається загалом до 10000 тонн ранеток та йонатанок, а яблуневі сади займають пів-території самого села...
Місцеві запевняють — Золотарівські яблука дешевші та корисніші від тих, що продають в магазинах. Але закарпатські покупці — як ті нерозумні жінки. Вони не хочуть думати, а лиш шукають собі май файного... Так і на базарі… Люди дивляться на ті мальовані яблука, а про те, що всередині там більше шкоди, ніж користі, не думають!
У селі був великий та потужний соковий завод, на якому щорічно виробляли сотні тисяч літрів натурального соку, вина та спирту!
Однак, після здобуття Україною незалежності, цей завод, як і тисячі інших заводів по всій Україні був розкрадений, а його напів-обвалені стіни є загрозою для дітей, які забігають на його територію для того щоб там погратися.
Навіть “Російські рекетири” ставилися до Золотарівчан “по-християнськи”
Сам яблуневий промисел став важливою частиною життя золотарівчан, тож, аби продати цей райський плід, селяни долали (та й долають зараз) сотні, тисячі кілометрів. Дороги до Уральська, Новосибірська, Красноярська, міст Центральної Росії, Казахстану місцеві знають краще, ніж маршрути до сусідніх районів рідного краю. А про сутички з російською мафією та прикордонниками у Золотарьові ходять легенди.
У 90-х приїдеш на базар у Росію, дивишся, а «братки» вже ходять по рядах, роздивляються, — розповідає Юрій Шардюк. — Побачать, що новачок приїхав, і починають розпитувати — хто, звідки, що продаєш... Щодня треба було сплачувати певну суму — 10 доларів чи скільки вже попросять, тоді тебе не чіпатимуть. Щоправда, у Росії більше з кавказців брали «податок», їх пресували сильніше. А про тих, хто із Закарпаття, казали, що це – слов’яни, християни, з них брали менше... Бригадами ходили, кличка була в кожної бригади своя. Якщо сказав, що платиш такому й такому, то тебе інша бригада не чіпала. У них суворі закони були...
Перед збором урожаю не завадить висповідатися
Садівництво закинуло до Росії й іншого золотарівчанина, сусіда пана Юрія — Василя Марічинця.
Якось у поїзді розговорився з директором радгоспу на Бєлгородщині. Й одразу прийняв запрошення стати тамтешнім садівником. Багато садівничих прийомів пан Василь використав з власного бєлгородського досвіду. Нині, його сад — один із найбільших приватних у селі (до 65 дерев). У найурожайніші роки Василь Марічинець збирає до 30 тонн яблук. Чоловік запрошує оглянути гордість свого обійстя, власноруч збудований «термос». Від яблучного духу всередині кімнати аж запаморочилося в голові, все приміщення вщерть заставлене ящиками з солодкими плодами. Приміщення спеціально облаштоване для зберігання яблук, розповідає господар. Стіни “термосу” подвійні, між прокладеною цеглою – повітря. Температуру, вологість тут треба постійно вимірювати і регулювати.
Восени збором яблук займається дружина пана Василя. Через ушкоджену руку чоловік не може водночас триматися за драбину і зривати плоди, тому на 15-метрову висоту вибирається його 60-річна Марія.
Перед тим, як зривати яблука, обов’язково треба переодягнутися в чисте і піти до церкви, висповідатися, — жартівливо зауважує сусід Юрій. – Коли балансуєш на десятиметровій драбині, є причина задуматися про вічне...
Одна з легенд про створення нашого села!
Про історію Нашого села я чув багато легенд. Про короля, про криницю, та ще якісь... Але зовсім недавно я почув від свого дідуся Михайла дивовижну історію, про яку й напишу докладно.
Десь близько чотирьохсот років тому на території Нашого села (тепер вулиця Богдана Хмельницького), де зараз побудована хата Рубанського, проживав граф Золотарьов, який прибув із Петербурга чи іншого на той час великого міста, що входило до володінь Петра І. Приїхав він на Закарпаття і оселився тут на території села, яке на той час було ще не настільки розвиненим, і тільки-но починало формуватися. Проживши деякий час тут граф Золотарьов залишив свій слід в історії села і не був забутий.
Неподалік від його замку була криниця, яку згодом почали називати "золотою криницею". Вважається що Вона має прямий природний зв’язок з гірським озером Синевир. Пам’ятають також що із джерела криниці інколи викидало хвою, а біля озера її багате насадження ще й досі милує людське око.
Проживши тут деякий час граф був викликаний на спеціальну нараду. Петро І прислав гінця який все йому доповів. Граф зібрався, разом із жінкою, дітьми та прислугою вирушили в далеку дорогу. Але слава про Золотарьова не була розвіяна як це часто буває... Люди що були під його графством та опікою назвали цю округу "Золотарьовим". Вони сподівалися на повернення графа, та з невідомих причин від нього не було навіть маленької звістки.
Та минали часи, село міцнішало і набуло значних розмірів; на захід воно розкинулося зовсім мало, проте на південь, північ та схід протяглося немало. Тепер Наше село з одного боку простяглося ледь не до Копашнева, з іншого до Чумалева.
Відколи Україна стала незалежною, село Золотарево почало розвиватися трохи швидше, збудували амбулаторію в центрі, нову церкву на Горбі, весільний зал, а також багато магазинів та декілька аптек. В школі встановили комп’ютерне обладнання та замінили частину вікон, провели Інтернет, в селі немало іномарок, інтенсивно будуються нові магазини, склади, хороші кафе. Розвивається торгівля, трохи менше тваринництво і рослинництво, частково відновлюється садівництво. В селі заливають газоблоки.
А тепер про погане. Деякі люди зовсім не цінують труд інших, викидають сміття куди попало, знищують та гублять природні багатства які нам дісталися в спадок від предків, а ще в нас майже немає доріг. Зруйнували соковинний та цегляний заводи. Багато родючої землі просто пустує, а сади вирізують на дрова для опалення будинків.
Ковач Василь Іванович
Газета "Русинська правда" грудень 2001 р.