Дивовижне озеро Бребенескул на Рахівщині
Бребенескул вважається одним із найгарніших серед численних карпатських озер, тут і там розкиданих на мальовничих гірських масивах. Воно найвисокогорніше в країні й приваблює цінителів краси природи з усієї України та з-за кордону.
Озеро розташоване на висоті 1801 м над рівнем моря на південно-західному схилі Чорногорського хребта в мальовничому місці між двома гірськими вершинами: Бребенескулом заввишки 2035 м і Гутин-Томанатіком – 2016 м. Панорама, яка відкривається погляду, вражає своєю красою: глибока улоговина біля підніжжя, хмари довкола гірських вершин, зеленувата гладінь кришталево чистої води. Ця картина створює фантастичне відчуття, незрівнянне ні з чим. Панораму озера багато хто називає однією з найкрасивіших на землі, а історія його появи сягає далекого минулого нашої планети. Бребенескул має льодовикове походження. Тут залишилася гігантська брила льоду, яка відкололася й неспішно танула, але не зникла безслідно, а утворила високогірне озеро. Площа водного дзеркала Бребенескула трохи більша за півкілометра – 0,61 км, його довжина становить 134 м, а в ширину воно розкинулося на 28–44 м. У найглибших місцях озеро має близько 2,8 м, але глибина збільшується поступово, тому багато туристів вирішують пірнути в найчистішу мінералізовану водойму.
Купання в оточенні субальпійської природи, коли навколо розтанув ще не весь сніг і красивими яскравими килимами устеляє схили квітуча чорниця, дарує яскраві та незабутні враження! Завдяки тому, що температура води в озері не надто низька (Бребенескул вважається також одним із найтепліших високогірних озер), водними процедурами можна насолоджуватися не побіжно, за кілька секунд, а отримати справжнє задоволення, пропливши десятки метрів.
Бребенескул є частиною Чорногорського заповідного масиву, що входить до Карпатського біосферного заповідника. Озеро вважається одним із найпопулярніших і найгарніших його місць. Багато туристів приїжджають сюди спеціально заради подорожі до Бребенескула, яка проходить по мальовничих місцях і відкриває погляду неймовірні, казкові картини. Така мандрівка найкращим чином доповнить візит у Рахів, залишивши приємні спогади. Для всіх, хто цінує туризм в Україні завдяки безлічі природних пам’яток, красу яких можна оцінити власними очима, подорож до озера Бребенескул і відпочинок на ньому – прекрасна можливість побути на природі, насолодитися її пишністю, оздоровитися й набратися яскравих вражень.
Марія Сергієва
Міфи про Карпати!
За давніми повір’ями, світ розділений на три сфери. У культурі мешканців українських Карпат найнижча, потойбічна, завжди була населена духами, добрими і злими істотами, описана по-особливому яскраво.
Та загалом культура Карпатського краю дуже багата. І чи не найцікавішим її шаром є міфологія.
Челядь карпат вірить, що їхні краї повсюдно населяють найрізноманітніші демонологічні істоти. Упирі, полудениці, лобасти, джуму, бісиці, рахмани, пропасниці, уроки, чорти… Вони ховаються поміж високих трав, поміж гілля старих дерев, залягають на дно гірських річок, кричать кажанами у нічному небі. Вони перестрівають прохожих на дорозі, вичікують одиноких під місячним світлом та заманюють неземною вродою. А хто піддасться, тому вже не вирватись з обіймів природи…
Коли вечірня роса вже впала на ожини і сови, що ночують на старих кладовищах, збираються на полювання — ніч починає заступати гори. Час сповільнює свій темп, здається, навіть гірські річки течуть спокійніше, а пастухи, дрімаючи біля ватри, слухають оповідання старих про вовкулак, що нападають на худобу. Отоді в Карпатах починається найцікавіше…
Демони лісів
Якщо колись заночуєте у справжній гуцульській хаті поблизу гір і ваш тихий сон потривожать незрозумілі звуки чи то жіночого, чи то котячого голосу – не лякайтесь, то прийшла до вас Нявка.
В Карпатах нявок особливо багато. Люди знають цих істот. Ті, хто бачив, кажуть про них, як про дуже гарних блідолицих дівчат із довгим волоссям Жіночі духи, пов’язані зі світом Нави, тобто померлих. Їх імена означають «втілення смерті». Вони не мають тіла, не віддзеркалюються у воді, не мають спини, тому всі нутрощі видно, коли нявка опиняється перед вами.
Мавки невагомі, тому, коли ступають по траві, вона на прогинається. Ні сонце, ні місяць не можуть змалювати тінь нявки.
Вас колись чіплявся блуд? Це дивне відчуття, коли здається, що знаєш, у якому напрямку ідеш, а потім виявляється, що ти невідомо, де. Або ходиш-ходиш, заплутуєшся стежками і дорогами, а насправді стоїш на місці. Це тому, що Блуд справді існує. Він підстерігає людей на шляхах і найбільше на роздоріжжях. Це не чоловік, і не жінка, іноді те, або інше. А часто блуд має вигляд вогників, що світячись у темряві, визирають то тут, то там, збиваючи з толку перехожого, даючи йому марну надію кінця шляху.
За легендою, Блуд - це злий дух, якого скинули з неба. І він завис у повітрі. Чіпляється до подорожнього, що проходить повз нього і робить так, щоб навіть на знайомій стежці той заблудився. А у «незнайомих» місцях на нього чатуватимуть біси і вовкулаки…
Вовкуни - це насправді люди, просто народились вони під нещасливою планетою. Зустрічаються згадки про цих істот у величезній кількості літературних джерел, у народних переповідях, у фольклорі, у повір’ях. Мабуть, не з проста.
Назва істоти пішла від культу вовка, який давно сповідувався. Вовкулак називають ще й Перевертнями тому, що, аби прийняти подобу звіра, така людина має тричі перекинутись на землі. Ця здатність може бути вродженою, або набутою, з подачі відьми, наприклад. Для цього достатньо було забути Бога і перекинутись тричі через устромлений в землю ніж.
Є багато очевидців, які зустрічалися з Вовкулаками!
Демони гір
Чуєте, десь далеко грає сопілка? То поміж гір блукає старий Чугайстер.
Цей проклятий чоловік весь оброслий шерстю і високий, як смереки. За народними переказами, він блукає лісами і ніхто не може його ні вбити, ні з’їсти його не можуть звірі, бо так йому пороблено. А ще ті, хто бачив цього велетня, кажуть, що він шепелявить. Може й так, бо ж Чугайстер дуже старий.
Якщо зустрінетесь з ним - доведеться танцювати. Та якщо не втримаєте шаленого темпу і впадете, Чугайстер навічно покине вас лежати у горах. А сам він танцюрист дуже вправний. І поговорити з людьми любить. А от нявок ненавидить смертельно. І, ховаючись у кущах поміж сухого листя, чатує щоночі на них, аби роздерти навпіл і з’їсти.
Чугайстер - житель лише карпатських гір. В інших слов’янських місцевостях його не знають. Буває, Чугайстер допомагає пастухам врятувати худобу від хижих звірів. Тому ті завжи лишають йому на частування трохи банушу. А той прийде, посидить біля ватри, та й піде собі знову шукати пару до танцю.
У горах здійнялась негода. Ялини гнуться додолу, а скелі свистять моторошними звуками. То прокидається Вихор, що живе у скелі. Страшний демон з хвостом і крилами, що не має живота, а літає з відкритими нутрощами.
Люди досі вважають, що потрапити у вихор - смертельно небезпечно, можна залишитись калікою, чи душевно хворим.
Згадалась історія з дитинства, як стара гуцулка застерігала нас, дітей, щоб боялися раптового сильного вітру, що здіймається стовпом, бо «Вихор може сильно покалічити і забрати розум».
Демони вітрів
Буде буря, дощ, чи град, як захоче Гонихмарник. Він наділений силою відводити, чи накликати хмари.
Існує повір’я, що коли кинути ножем у хмару, коли та у поривах вітру клубочаться низько над землею, можна поранити ту людину, яка перевтілилася Гонихмарником.
Люди знали Гонихмарників поміж себе. І коли такий помирав, його вмивали як і всіх покійників, але ту воду не виливали з корита відразу, а потроху, частинами. Оскільки вважали, якщо нараз злити воду з такого покійника, то здійнявся б великий вихор від крил нечистої сили, яка злетілася на поховання Гонихмарника.
Погода прояснилась і над вами - карпатське нічне небо. Це чарівне небо, що має свої таємниці. Зірка пролетіла над лісом… Мабуть, то Літавець.
Він же Перелесник - дух, що літає в небі вогняним змієм. Літаючий дух спокуси, який заманює жінок і дівчат, кохається з ними вночі й забирає силу та вроду. Стискає в обіймах сильно-пресильно, що дівчина в’яне і марніє від тої сили.
Має вигляд падаючої зірки, а на землі набуває образу красивого юнака. Літавець завжди юний. І красивий до смерті. А ще люди кажуть, що цей дух може набувати вигляду коханої, близької людини того, кого хоче звабити. Тому Перелесника можна «дістати» з туги за померлим коханим.
З приходом вечора поміж карпатським хатами починають чигати Нічниці. Вони захочуть вкрасти ваш сон… Демони у жіночій подобі, схожі на нічних птахів, кажанів.
Нічниці можна принести у хату з водою, але пізно ввечері можна і впустити через вікно з двору. Цих істот дуже бояться молоді мами, бо нічниці найбільше люблять нашкодити малим дітям. Коли темніє - молодиці зачиняють вікна. І ввечері не ходять набирати воду із річки. Ці демони у жіночій подобі забирають сон у людини і мучать її всю ніч. Нічницями стають після смерті жінки-відьми, що не мали дітей.
Демони річок
Якщо опинитесь вночі біля води і почуєте незнайомий голос, що кличе вас на ім’я, знайте, що вас побачила Русалка.
Русалки - або прокляті своїми батьками, або утоплениці. Тільки вони можуть залоскотати людину до смерті, або просто втопити у річці. Виходять на полювання опівночі. У русалок немає сорому. Їхні білі груди прикриває лише довжелезне волосся, запутане у водорості та вербові гілки.
Найбільше русалок треба остерігатися на сьомий тиждень після Великодня. Старі люди кажуть, що коли вже зустріли Русалку, не треба боятись. «Перелічити, скільки зубців у борони, і тоді нечисть щезне».
Здається, чути якісь дивні звуки… Потерчата. Голоси Потерчат схожі на жаб’яче кумкання. Бо часто їх крадуть русалки. Насправді ці душі нехрещених, або мертвонароджених дітей просять про допомогу. Якщо почуєте - киньте хустинку, чи інше полотно, схоже на крижму і «охрестіть» бідну душу, давши ім’я. Тоді вона стане ангелом. Якщо ж за сім років від смерті Потерча ніхто не врятує - воно стає справжнім демоном. За переказами, ховаються потерчата по озерах або болотах. Ходять у темряві з каганчиками, що блимають, то спалахуючи, то гаснучи. Так Потерчата заманюють людей у болото.
Якщо колись трапиться у несподіваному місці помітити мокрі сліди, від яких віє холодом, то будете на місці, де сидів Водяник. Водяник - потойбічний цар, що повеліває всіма водами в Карпатах. Може перевтілюватись у різних водяних істот. А впізнати нечистого можна по тому, що з тіла його постійно капає вода, з лівого боку. Як і багато потойбічних істот, Водяник має довге розкуйовджене волосся. Часто любить їздити на сомі, тому сома і називають чортовим конем.
Водяник - страшний демон, що може заманити у річку та втопити. А ще гуцули знають, що нечистий, обираючи собі місце для помешкання, віддає перевагу стоячій воді - криниці, болоту, озеру.
Василь Турок
Короткий опис колись величного Хустського замку
Як доводять учені-археологи, організовані поселення тут уже існували в ІХ – Х століттях. Навколо Замкової гори й почало розростатися місто, а замок став серцем його життя. У 1329 році угорський король Карл Роберт Анжуйський надав Хусту привілеї коронного міста. Тоді ж замок був подарований лицарю Драгу, прямим нащадком кого вважають відомого Влада Дракулу.
Місто відоме і як центр Всезакарпатського народного конгресу, делегати якого у 1919 році прийняли рішення про об’єднання краю з соборною Українською державою, а в березні 1939 року – як столиця проголошеної Карпатської України. Але найдавніша історія з різними подіями пов’язує місто над Тисою із Хустським замком, який як таємничо з’явився в регіоні, так і таємничо перестав жити повноцінним життям. Історія Хустського замку одна із найцікавіших у Закарпатті. Якщо до ХІІІ століття в латиномовних джерелах територію, де він розташовувався, називали «нічийною», то вже після цього землі були включені до складу Угорського королівства, яке розширило свої володіння до підніжжя Карпатських гір.
Здійснюючи активну експансіоністську політику по відношенню до карпатських територій, угорська влада посилювала обороноздатність королівства за рахунок ви будови у прикордонних межах фортифікаційної системи захисту. Таким чином, одну із важливих ролей у захисті державних кордонів було відведено замкам. Одночасно сюди переселяють колоністів з німецьких земель, які створюють свої поселення в долині річки Тиса. Відтак, для впорядкування їхнього політико-економічного життя на межі ХІІІ – ХІV століть створюють Мароморошську жупу (комітат).
Її фірмовим знаком були соляні копальні, про які вже знали стародавні римляни. Зокрема, соляний шлях в Подунав’я був прокладений задовго до виникнення Хустського замку, оскільки сіль в Марамороші добували в часи завоювання Дакії римським імператорам Траяном (II ст. н.е.). В середні віки вперше згадку про ці місцевості було подано в літописах одного з монастирів Баварії від 892 року, згідно з яким посли німецького короля прохали болгарського правителя не продавати марамороськую сіль мораванам – ворогам німецького правителя.
А для оборони марамороських солекопален і захисту соляного шляху з Мараморощини в центральну частину Угорського королівства, були зведені на відстані 30 – 40 км 4 замки: Вишковський, Нялаб (Королівський), Канков (Севлюшський) і Хустський.
Василь Турок
Солоне озеро Кунігунда
Озеро Кунігунда - це соляне озеро, аналог знаменитого ізраїльського Мертвого моря, концентрація солі в якому досягає 146-150 %, а вода в цих місцях має підвищену концентрацією брому. Кунігунда називають аналогом мертвого моря в Україні.
Концентрації солі в озері достатня, що б, як і в мертвому морі, ви відчули невагомість при зануренні у води цього озера. Кунігунда - озеро антропогенного походження, утворилося воно внаслідок просідання шахти з видобутку кристалів солі в 1902 році.
Назва настільки незвичайне для нашого слуху з'явилося завдяки угорської цариці Кунігунде , яка була дружиною ясновельможного князя київського Ярополка.
Озеро Кунігунда є курортною зоною. Дно озера і береги покриті шаром лікувальної грязі, яка має насичений чорний колір. Є і ще одна приємна особливість Кунігунского озера - температура води не опускається нижче 17 градусів, а влітку так і зовсім тримається на рівні +27.
Вибір місць для відпочинку тут величезний. Береги буквально усіяні величезною кількістю санаторіїв, профілакторіїв і готелів. У літній час до них додаються ще, і можливість зупиниться на нічліг в наметі.
Василь Турок
У Тур’ї Бистрій є камінь, що зцілює хворих
У Тур’ї Бистрій на Перечинщині в усіх родинах з діда-прадіда переказують легенду про те, як зустрілися в тутешньому урочищі Чурова Лавка янгол і чорт.
Розгорілася, мовляв, між ними суперечка, яка сила – добро чи зло – є могутнішою. Вирішити її взялися одним стрибком: хто далі пригне, того потуга й більша. Чорт видерся на гору Плішку, янгол – на полонину Рівну. Обоє стрибнули й приземлилися в Чуровій лавці на великому камені, який стояв на березі річечки Бистрик. Стрибки були такої сили, що кожен залишив на камені свій відбиток: янгол – людську стопу, чорт – копито. Переміг у тій суперечці янгол, бо відстань від полонини Рівної до каменя – понад 25 км, а від Плішки – всього 8.
Довгі роки ця легенда була відома лише місцевим мешканцям. Діти, котрі випасали худобу за селом, знали про цей камінь і завжди виконували перед ним певний обряд: ангельський слід цілували, а на чортів – плювали. Кажуть, люди приходили до нього, коли мали проблеми зі здоров’ям. Поцілували слід, помолилися – і ставало легше. А одна жінка не могла мати дітей. І коли почала приходити до каменя, сталося диво – вона завагітніла».
Знайти той камінь самотужки – справа непроста. Від останньої сільської хати до нього треба йти близько 600 м, від центру Тур’ї Бистрої – 2 км. Дорога – то колишня залізнична колія, що вела до лісохімічного заводу фірми «Бантлін». Завод, який виготовляв метиловий спирт, оцет, смолу, мурашину кислоту, деревне вугілля тощо, розпався ще 1934 року. Все обладнання власник підприємства Вільгельм Катц наказав вивезти до Австрії й частково продати заводу в Перечині. Дорогу ж, яка залишилася на місці колії, поступово з обох боків забудували, і тепер нею їздять автомобілі.
Власне, до самого каменя нею проїхати складно, тож туристам, котрі приїзжають подивитися на це чудо природи доводиться трохи пройтися пішки і навіть здолати невеличкий потічок, перестрибуючи його по камінцях.
10 років тому невідомий колекціонер захотів викрасти цей камінь і навіть найняв для цього кількох місцевих хлопців. Одного разу вони зізналися, що чоловік пропонував за «експонат» спершу 500 доларів, потім – 700, а далі й усі 1000.
Однак вивезти його хлопці так і не змогли: то раптом починалася страшенна злива, то рівень води в потічку піднімався так, що автомобіль не міг його переїхати. А було, що хлопці приїхали на тракторі й навіть зачепили камінь, потягнувши його до річки, але трактор раптово зламався. Та й так, що відремонтувати його потім не змогли – розібрали на брухт. Мало того – одразу після спроб викрасти камінь, у місцевих почастішали проблеми: у когось сім’я розпалася, хтось став алкоголем зловживати, хвороби з’явилися.
Сьогодні камінь навіть огорожу має. На камені виразно помітно слід маленького янголика, а от чортів слід слабше видно. Звичайно, цей камінь не претендує на те, аби люди незаперечно приймали красиву легенду про перемогу добра над злом. Але в цілющі властивості каменя слід вірити…
Василь Турок
На межі сіл Негровець та Синевир знаходиться унікальне болото Глуханя
На перший погляд ця місцевість малопримітна. Вид мочаруватого поля хіба що скрашують мальовнича гора Мирша, біля підніжжя якої воно розкинулося, та річка Теребля, яка у недалекому сусідстві швидким плином мчить до Тиси. Та, ознайомившись зблизька з Глуханею, миттєво змінюєш думку про болото. Спонукає до цього буйна фантазія природи.
Драговину вона наділила безліччю рослин, у тому числі рідкісних видів. Окремі з них рідко зустрічаються не лише на Закарпатті, а й в Україні. У скарбниці Глухані, яка вщерть вкрита сфагновим мохом — пухівки, ситник, журавлина звичайна і дрібноплода, водянка чорна, бобівник трилистий, андромеда багатолиста. Глуханя, за твердженнями науковців-дослідників, — майже єдине місце в Українських Карпатах, де зростають осока багнова та плаун заплавний, а особливу популярність болоту принесли кали. Їх тут всього-на-всього декілька. Заселили мочар також ялівець звичайний, вільха сіра, береза приземкувата...
Різні гіпотези висуваються з приводу виникнення болота під Миршею. Заслуговує уваги думка, що колись саме тут протікала Теребля, а за зміни її русла, пов’язаної з горотворенням, натомість тут повільно утворювалося болото. Можна повірити й іншій догадці. У далеку минувшину на місці Глухані розташовувалися хвойні ліси, які відтак вирубувалися, після чого з’явився білий мох сфагнум. Це такі собі тонкі в’ялі стебла, котрі поступово відмирають внизу, внаслідок чого утворюється торф. Саме ці геологічні відкладення органічного походження ледь не знищили Глуханю.
З розмов дізнавшись про застосування торфу в сільському господарстві, місцеве населення з кільканадцять років тому взялося інтенсивно “підкорювати” болото. Диво-куточок міг бути знищеним, якщо б у цей час не перебував у верховинському краї професор кафедри ботаніки Ужгородського держуніверситету Василь Комендар зі своїми вихованцями. Природолюб з великої літери забив на сполох. Причім користі з людської господарської діяльності виявилося ніякої: торф аж ніяк не міг бути еліксиром родючості через кислість. 20 років тому Глуханю було по праву узаконено заповідником. Але біди для неї на цьому не завершилися. Ґазди заболочену землю продовжували використовувати під толоку.
Безкінечне витоптування худобиною бідного травостою могло теж призвести до знищення природоохоронного об’єкта. Та, на щастя, унікальний мочар під свою опіку забрав створений Нацпарк “Синевир”. Тепер Глуханя справді незайманий куточок, бо довкруж обгороджена, за її станом уважно слідкують і місцеві науковці.
Розповідь про Глуханю була б неповною, якби не згадати ще одну “жительку” болота. Тим паче, спосіб життя її дуже цікавий. Мова про росичку круглолисту. Особлива вона тим, що... комахоїдна. Росте рослина лиш на торф’яних болотах, інколи повністю вкриває купини моху сфагнума. До речі, товщину приросту моху за рік можна безпомилково визначати за її стеблом: на ньому щорічно утворюються нові розетки — група листків, розташованих на вертикальному стеблі. Саме ці листочки, всіяні жорсткими пурпурно-червоними щетинками, таять в собі небезпеку — могилу для комарів та мушок. Досить комасі приземлитися на росичку, як десятки щетинок захоплюють жертву й клейким соком задушують і топлять. Через кілька днів листочки знову розкриваються — і пастка готова для чергової поживи. Сама природа розпорядилася займатися розбійництвом, бо на грунті, де росте росичка, не вистачає поживних речовин. Між іншим, вона теж лікувальна рослина. Застосовується як заспокійливий засіб при астмі, кашлюку, захворюванні нирок, дихальних шляхів. А соком, який виділяють її листки, виводять бородавки.
Ось така вона Глуханя. Не просто болото, а цікава і цінна місцевість. Щоправда, як сповіщає директор НПП “Синевир” Микола Дербак, зараз над заповідником дамокловим мечем нависла тривожна загроза висихання території – далася взнаки тривала цьогорічна літня спека. Необхідно оперативно застосовувати ефективні захисні заходи, каже керівник нацпарку, щоб зберегти для нових поколінь природний унікум.
Василь Пилипець
Карпатський біосферний заповідник
Карпатський біосферний заповідник належить до найбільших та найцікавіших установ природно-заповідного фонду України, адже на його території знаходиться під охороною значна кількість природних об’єктів, так і великою представленістю тут культурної та історичної спадщини.
Цінність його екосистем визнана і на міжнародному рівні – з 1993 року заповідник входить до міжнародної мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО.
У складі Карпатського біосферного заповiдника (КБЗ), загальна площа якого становить понад 58 тис. гектарiв, є вісім вiдокремлених масивiв. Вони розмiщені на території Рахiвського, Тячiвського, Хустського та Виноградівського районiв Закарпатської області в межах висот від 180 до 2061 м. н.р., де представлено практично все ландшафтне та біологічне різноманіття Українських Карпат.
Кожен з масивів, що входять до складу КБЗ, вирізняється своїми характерними, неповторними природними об’єктами. Візитною карткою Чорногірського масиву є найвища вершина України – гора Говерла, яка піднімається над рівнем моря на 2061 м. Ця вершина є культовою для населення України, своєрідна українська Фудзіяма, що приваблює тисячі туристів. Поряд височать інші карпатські двотисячники – Петрос, Ребра, Бребенєскул та інші. Рельєф високогiр’я Чорногірського хребта носить слiди давнього зледенiння з характерними льодовиковими формами – мальовничими карами та троговими долинами. Тут проходить популярний серед екотуристів маршрут «Чорногірськими пралісами Говерлу», який починається від КПП Чорногірського ПНД заповідника через 4 км від с. Усть-Говерла на висоті 750 м н.р.м..
Навпроти Чорногори у південному напрямку знаходяться Рахiвські гори – вiдроги Марамороського кристалiчного масиву. Тут знаходиться однойменна заповідна ділянка, яку вінчає гора Піп Iван Марамороський, висотою 1940 м н.р.м. Рельєф цього масиву є унікальним. Йому властиві глибокi мiжгiрнi долини, льодовиковi цирки, численні скелястi гребенi та вершини. Такий класичний альпійський рельєф більше ніде не представлений на території Українських Карпат. Недаремно цей нетиповий куточок Українських Карпат називають Гуцульськими Альпами. Недарма ця заповідна ділянка вабить велику кількість любителів активного відпочинку, які сходять на Піп Іван Мармароський туристичним маршрутом, який починається від села Ділове і веде до мальовничої вершини.
Найвищу частину Свидовця з вершинами Близниці охоплює Свидовецький заповідний масив. Поряд з високогірними ділянками, де велетенські прямовисні скелі нависають над льодовиковими цирками і карами, на цій території представлені значні масиви пралісів, що характеризуються великою різноманітністю флори і фауни. За рейтингом популярності у туристичних колах цей район поступається в Українських Карпатах тільки Чорногорі. Окраса Свидовця – легендарні Близниці та зростаючі тут едельвейси, приваблюють сюди щорічно тисячі туристів. Ця заповідна ділянка охороняється Кевелівським ПНД відділенням заповідника, територією якого проходить нитка Закарпатського туристичного шляху (ЗТШ, а також маршрути КБЗ на озеро Герешаска та на г. Близниця.
У пiвденних вiдрогах Свидовецького хребта розміщений Кузійсько-Свидовецький заповідний масив. Особливою мальовничістю вирізняється одна з його ділянок – урочище “Кузій”, оточена звідусіль стрімкими горами з пануючими вершинами Кимпа (1091 м н. р. м.) i Полянський (1094 м н. р. м.). Вкриті віковими пралісами гірські схили, серед яких переважають дубові та букові ліси, розрізані стрімкою скелястою грядою юрських вапнякiв. Тут на окремих скельних виходах збереглися осередки тиса ягiдного – реліктової рослини, що дійшла до нас з прадавніх епох. Поряд з природними цінностями, ця територія представляє і значний історичний інтерес, адже тут тривалий час розміщувалася мисливська дача сім’ї австро-угорських монархів – Габбсбургів. Тут проходить цікавий екологічний маршрут «До соколиного берда», кульмінаційною точкою якого є мальовнича скеля, звідки відкривається захоплююча панорама.
Серед усіх заповідних ділянок особливе місце займає Угольсько-Широколужанський масив – найбільший осередок букових пралісів у Європі, які входять до Списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО як частина міжнародного об’єкту «Букові праліси Карпат та давні ліси Німеччини». Також тут представленi найрiзноманiтнiші підземні карстовi об`єкти: печери, гроти, шахти, колодязі тощо. Тільки на територiї заповідного масиву їх налiчується понад тридцять. Серед них і найбiльша печера Українських Карпат – “Дружба”, сумарна довжина ходiв якої складає близько одного кiлометра. У печерi “Молочний камiнь” знайдена пiзньо–палеолiтична стоянка стародавньої людини, яка має величезне наукове значення. Серед надземних вапнякових утворів виділяється унiкальний природний мiст, вiдомий пiд назвою Кам’яного, або Карстового. Серед відвідувачів великою популярністю користуються два маршрути, які проходять територією Угольського ПНД відділення заповідника: «До карстового мосту» (с. Мала Уголька) та «До печери Молочний камінь» (с. Велика Уголька).
Серед Хустсько–Солотвинської долини на стародавнiй терасi річки Тиси знаходиться одна з перлин Закарпаття – знаменита “Долина нарцисів”. Ця невеличка дiлянка в заплавi рiчки Хустець є унiкальним ботанiчним об’єктом, в якому охороняється останній в Європi рiвнинний осередок нарцису вузьколистого. Цей середньоевропейський вид поширений у високогiр’ї Альп, Балкан i Карпат. Рівнинна ж популяцiя, яка існує тут з пiсляльодовикового перiоду i має релiктовий характер, збереглася тільки у цьому місці. Поряд з величезним науковим значенням “Долина нарцисів” становить і значну естетичну цінність. У період масового цвітіння “Долина” вкривається суцільним білим килимом квітучих нарцисів, помилуватися яким приїжджають звідусіль.
Вулканічні Карпати представлені у Карпатському біосферному заповіднику двома невеликими за площею заказниками “Чорна гора” та “Юлівська гора”, які отримали свою назву від однойменних вершин Гутинського хребта. Завдяки близькому розміщенню значних населених пунктів, зокрема м. Виноградова, ці осередки дикої природи мають велике рекреаційне значення.
Всього на території Карпатського біосферного заповідника розгорнута мережа з 18 екотуристичних маршрутів загальною протяжністю понад 200 км. Всі маршрути обладнані відповідною інфраструктурою: місцями відпочинку, джерелами питної води, місцями для розкладання вогнища, перехідними містками тощо.
Карпатським біосферним заповідником було створено низку туристично-інформаційних центрів. У 1997 році відкрився перший такий центр в місті Рахів — «Музей екології гір та історії природокористування в Українських Карпатах». Наступній еколого-освітній центр було відкрито в місті Хуст — «Музей нарцису», а в селі Ділове — «Центр Європи». Гордістю заповідника став відкритий на День працівника Природно -заповідного фонду в 2011 році інформаційно-туристичний центр у підніжжі Говерли – «Високогір`я Карпат». А зовсім недавно запрацювали іще два туристично-інформаційні центри: «Карпатська форель» в урочищі Ліщинка с. Ділове та «Кервелів» близ контори Кевелівського ПНД відділення заповідника (с. Ясіня).
Подорожуючи територією КБЗ просимо поважати встановлений заповідний режим і користуватись лише промаркованими маршрутами, не відхиляючись від стежки, адже витоптування і часте турбування негативно позначається на природних екосистемах та заважає лісовим мешканцям.
Наталія Пацкан
Найбільша печера Східних Карпат в с. Мала Уголька, що в Тячівському районі Закарпаття!
Дру́жба (інша назва Романія) — карстова печера в Українських Карпатах.
Розташована в межах Угольсько-Широколужанського заповідного масиву (частина Карпатського заповідника), в лісі на північній околиці села Мала Уголька, що в Тячівському районі Закарпатської області.
Дружба вважається найбільшою печерою Українських Карпат. Сумарна довжина її ходів становить понад 1 км, загальна глибина печери — 46 м.
Розташування тут печери пов’язане із заляганням величезних, у кілька кубокілометрів, блоків вапняку, що загалом є характерно для Пенінської зони стрiмчакiв, яка проходить через південну частину Угольського масиву. Ця місцевість характеризується добре розвинутим карстом, завдяки чому тут представленi найрiзноманiтнiші карстові форми як надземні, так і підземні: карстовi лійки , печери, гроти, шахти, карстові колодязі тощо. Тільки печер на територiї Угольського-Широколужанського масиву налiчується понад 30. Окремі з цих печер зберегли своє кам’яне убранство — сталактити, сталагміти, сталагнати тощо.
Вхід у печеру Дружбу, що простяглася під землею аж до самої річки, розташований на дні карстової лійки. Вхідний коридор — це кам’яний природний колодязь, завширшки 1,5—2 м. і завглибшки 20 м. На дні колодязя розташований великий зал (завалений брилами), від якого в різні боки розходиться кілька коридорів. У печері тече два струмки, які зливаються в єдиний потік. Температура повітря становить +8,5.
Заради безпеки людей і тварин вхід до печери довкруж обгороджений. Потрапити у підземелля можна лише зі спеціальним спорядженням та з провідником, до того ж отримавши дозвіл від адміністрації заповідника.
У 50-60-х роках поблизу печери проводилися геологорозвідувальні роботи, сліди яких можна спостерігати до сьогодні у вигляді залишків шурфів.
Василь Турок